Міліція занесла мене в «чорний список»

Київ, 02.02.2015

Я йшов по вулиці, і раптом побачив, як наряд патрульних чіпляється до досить скромного і спокійного перехожого. Він був у потертому, але гарно випраному одязі. Як я зрозумів із почутої розмови, у чоловіка не було з собою документів, а міліціонери жадали їх превірити. Патрульні вели себе нахабно, і хотіли відвезти перехожого в райвідділок, а він не знав, що в цій ситуації робити.

Я не міг не вступитись за чолов’ягу, оскільки мав припинити таке свавілля. Я підійшов ближче:

Курсивом — міліція, напівжирним — я:
— Доброго дня, а що тут відбувається?
— А ви хто? — запитав один з патрульних.
— Це ви хто? І чого чіпляєтесь до громадянина?
— Ми — міліція, а що не видно? — сказав другий патрульний.
— Взагалі-то, не видно. Поки що ви дієте як злочинці, що вдягнули міліцейську форму. Пред’явіть ваші документи.
— А чого це ми маємо вам щось пред’являти? Це ви пред’явіть.
— Того, що є стаття п’ята Закону України «Про міліцію», чули таку? Ви взагалі з законодавством знайомі, чи вас керівництво не навчило?
— Знайомі, а ти що, дуже розумний? Може ти нас навчиш — відповів знову перший; третій патрульний в цей час тримав перехожого, але уваги на нього вже майже не звертав.
— Взагалі-то, не пам’ятаю, щоб ми на «ти» переходили, але навчити, звичайно, можу: «…При звертанні до громадянина працівник міліції зобов’язаний назвати своє прізвище, звання та пред’явити на його вимогу службове посвідчення. У взаємовідносинах з громадянами працівник міліції повинен виявляти високу культуру і такт…». Щось я поки від вас жодної культури не побачив, не говорячи вже про високу. То може ви все ж таки скажете, що порушив цей громадянин, та що ви від нього хочете?
— А вам яка різниця, вас це не стосується.
— Добре, тоді я дзвоню на «102», і повідомляю про злочин, адже ви так і не показали своїх посвідчень, а от чоловіка вже затирмали, так?
— Ми його не затримали.
— То він може піти?
— Ні, ми його веземо у райвідділ.
— Ясно, розмовляти з вами немає сенсу, я дзвоню на лінію «102».

Я відійшов трохи в сторону, і набрав на мобільному номер телефону чергової частини, назвався та повідомив про ситуацію. Розповів, що невідомі у міліцейській формі, не пред’являючи на мою вимогу службових посвідчень та не називаючись, затримали громадянина. Сказав, що оскільки українські міліціонери не можуть так діяти, то я підозрюю, що це перевдягнені бандити, і що це викрадення. Черговий уважно мене вислухав, та поклав слухавку. Патрульні в цей час вже «запакували» чоловіка в машину, але від’їжджати не поспішали, а спостерігали за мною, за моєю телефонною розмовою.

Я набрав «102» ще раз. За дивним збігом обставин, слухавку взяв той самий оператор (хто не в курсі — в межах Києва діє спеціальний кол-центр, де багато працівників, і двічі на одного й того самого попасти складно). Я коротко нагадав ситуацію, і запитав, чого поклали слухавку. І тут мені відповіли: «Андрію Яковичу, більше не дзвоніть до міліції. Ви перевантажуєте нас роботою, ви занесені до чорного списку. Наказом міністра внутрішніх справ вас було забанено…».

В мене відняло дар мовлення… По-перше, від такої наглості, а по-друге, від того, що зазвичай в чергових частинах міліції працюють не дуже «далекі» працівники, і такі слова як «бан» їм не знайомі…

І тут…

…я прокинувся! За вікном світало. Я з полегшенням зрозумів, що це був просто лише жахливий сон, і тепер все позаду.

Я подумав, що і справді, для правозахисника та людини, яка займається боротьбою зі свавіллям чиновників може бути справжнім жахіттям, якщо не буде можливості звертатись в установленому законом порядку до правоохоронних органів… 🙂